• Вдосконалення процедури примирення в цивільному процесі

    06-05-2017

    Вирішення спорів в судовому порядку завжди є процесом тривалим, а інколи і витратним. Крім того, спори які вирішуються в судовому порядку, особливо цивільно-правові несуть в собі значне навантаження на судову систему як в силу своєї кількості, так і в силу малозначності предметів спору. Але при цьому кожна процедура розгляду регламентована законодавством і повинна відбуватися у відповідній послідовності, часовій визначеності тощо. Разом з тим звернення особами до суду в багатьох випадках, особливо при виникненні спору майнового характеру, не потребують такого ґрунтовного аналізу законодавства чи застосування судової практики або інших виключних засобів вирішення такого спору. Фактично такі спори можуть бути вирішені поза процедурою судового розгляду шляхом застосування інструментів договірних відносин, який отримав практичне втілення в так званій процедурі примирення. Її сутність зводиться до досягнення балансу інтересів шляхом пошуку різних варіантів виходу із ситуації яка слалася. Процедура примирення не має імперативного характеру, як рішення суду, але сторони досягають домовленості та беруть на себе обопільні зобов’язання щодо його дотримання. Розуміючи важливість надання вирішенню спору в процедурі примирення належного рівня формалізації, законодавець закріпив такий інструмент як мирова угода, що за своєю сутністю є фактично результатом вирішення будь-якого цивільно-правового спору на засадах врівноваження власних інтересів сторонами такого спору. Відтак аналіз сутності, суб’єктного складу, а також об’єкту мирової угоди вимагає належного і ґрунтовного дослідження з метою підвищення рівня дієвості цього механізму вирішення цивільно-правових конфліктів.

    Судовий розгляд будь-якого цивільно-правового спору є важливим етапом досягнення або відновлення балансу суспільних відносин. Але слід розуміти, що він є не єдиним, хоча і визнається як офіційний і легітимний засіб врегулювання цивільно-правових конфліктів.

    Як зазначає Ю. Asics Pas Cher В. Білоусов ґрунтуючись на результатах аналізу, проведеного Європейською комісією з ефективності правосуддя, в різних європейських країнах використання альтернативних способів розв’язання спорів отримало широке поширення. Дослідник пояснює природу цього феномену через те, що такі процедури сприяють підвищенню ефективності роботи і якості судової системи через надання громадянам альтернативи стандартним судовим провадженням. Найбільш поширеними серед них є: посередництво, процедура примирення і арбітраж.

    Слід одразу зазначити, що однією з найбільш дієвих альтернатив судового розгляду справ є процедура медіації або примирення. На жаль в Україні процедура медіації не застосовується в той спосіб, в якій вона максимально би сприяла вирішенню кримінально-процесуальних спорів. Хоча слід зауважити, що на сьогодні до Верховної Ради України внесено відповідний законопроект про медіацію, відповідно до якого дана процедура визначається як структуровані переговори, в яких сторони намагаються самостійно, на добровільній основі, досягти згоди за допомогою третьої незалежної сторони – медіатора [13].

    Отже, сутність посередництва полягає в тому, що в рамках даної процедури завжди бере участь суддя, який дає рекомендації, приймає рішення та/або затверджує процедуру. Арбітраж – це процедура вирішення спорів за участі недержавних арбітрів (третейських суддів), рішення яких обов’язкове для виконання сторонам спору. Примирення – це процесуальний результат, який може бути досягнутий в цивільному процесі внаслідок розпорядчих дій однієї або обох сторін у формі укладення мирової угоди, відмови від позову, визнання позову. У деяких випадках примирення може відбутися у формі подання позивачем заяви про залишення позовної заяви без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Мирова угода – це угода сторін про умови вирішення судового спору на прийнятних для них умовах [21].

    Отже правова природа примирення полягає в альтернативі вирішення цивільно-правового конфлікту засобами процесуального характеру, але поза прямої участі судді, роль якого зводиться до легітимізації результату процедури примирення шляхом винесення відповідного процесуального рішення. Фактично все зводиться до скорочення судового розгляду, що правда якщо примирення відбувається не на стадії виконання рішення. Хоча процедура виконання формально також відноситься до однієї із стадій судового рішення і є заключною частиною вирішення цивільно-правового спору.

    Як вказує Л.Г Лічман вирішення позову в короткий строк може мати і негативні наслідки. По-перше, конфлікт між позивачем і відповідачем прийняттям судового рішення не тільки не припиняється, а навпаки, загострюється. По-друге, попереду їх очікує продовження вирішення спору у судах апеляційної і касаційної інстанції та стадія виконання судового рішення, тобто нові матеріальні, моральні, психологічні, психіатричні, часові та інші витрати. Для зниження цих негативних наслідків доречним було би використання досвіду інших країн щодо процедури примирення (процедури медіації) саме у цивільному судочинстві [8].

    А.С. Цибуляк-Кустевич говорячи про переваги примирення перед владним, «силовим» вирішенням справи судом, коли на основі тривалих ресурсомістких процедур визначається «переможець» і «переможений», звертається до точки зору Є.О. Нєфєдьєвої стосовно того, що примирення дозволяє сторонам досягти суб’єктивної справедливості, позаяк справжні обставини справи відомі тільки їм і, на відміну від суду, вони не зв’язані позовними вимогами [20].

    Тому, закріпивши на законодавчому рівні процедуру примирення законодавець намагається оптимізувати систему суспільних відносин і процеси дотримання прав та інтересів осіб в рамках судового розгляду справи. Саме акцент на тому, що примирення відбувається вже в рамках судового процесу в цивільних справах є ключовим з точки зору її правових наслідків і порядку реалізації.

    Одним із випадків практичної реалізації процедури примирення є укладання мирової угоди. Так, відповідно до ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмету позову. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. До ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз’яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє [22].

    Інститут мирової угоди достатньо широко використовується в судовій практиці багатьох іноземних держав з метою мирного врегулювання конфліктної ситуації. У літературі відокремлюються наступні зарубіжні моделі процедур, спрямованих на примирення сторін спірних правовідносин [2]:

    мирова угода як альтернатива судовому рішенню, – використання позасудових засобів укладання мирової угоди із причин складності, тривалості і дорожнечі судочинства у таких державах, як США, Англія та інші;

    використання мирової угоди в якості досудового варіанта вирішення конфлікту. Зазначена модель передбачає право сторін до розгляду спору в суді самостійно мирно вирішити справу, не використовуючи судові процедури (Франція, Іспанія, Нідерланди тощо).

    укладання мирової угоди належить до обов’язків суду. З метою примирення сторін у судах створюються спеціальні структури; при укладанні мирової угоди оформлюється протокол, який має силу судового рішення (Японія).

    Що ж стосується практики України, то тут слід звернути увагу на той факт, що дієвого механізму реалізації сторонами права на укладання мирової угоди, впливу на них судом з метою примирення не пропонується ані законодавством, ані судовою практикою. Аналізуючи в цьому контексті судову практику Л.Г Лічман зауважує, що відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі досудового розгляду №5 від 12.06.2009», з метою врегулювання спору до судового розгляду суди мають з’ясовувати: чи не бажають сторони укласти мирову угоду. При цьому Пленум зазначив, що суди мають вживати дієвих заходів для примирення сторін та врегулювання спору досудового розгляду, дотримуючись при цьому об’єктивності та неупередженості. Як наслідок, вкрай незначним є відсоток справ, розгляд яких закінчується мировою угодою. В Україні судова статистика з цього питання не ведеться, що підтверджується наказом Державної судової адміністрації України від 05.06.2006 №55 «Про затвердження форм звітності про розгляд апеляційними та місцевими (крім господарських) судами судових справ і матеріалів та Інструкції щодо їх заповнення і подання». Цьому «сприяє» різне розуміння та тлумачення норм Цивільного процесуального кодексу України та Закону України «Про виконавче провадження» щодо можливості примусового виконання мирової угоди, визнаної судом. Хоча одночасно мирова угода визнається правовстановлюючим документом, на підставі якого, наприклад, проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно [9]

    Зрозуміло, що питання вдосконалення механізму практичного застосування мирової угоди, в якості інструменту примирення в контексті оптимізації і раціоналізації вирішення цивільно-правових конфліктів, знаходяться в площині теоретико-методологічного обґрунтування природи такої угоди.

    Не підлягає сумніву те, що мирова угода, в якості регулятора суспільних відносин охоплює собою п’ять аспектів процесу вирішення суперечки по суті:

    часовий аспект, розкривається через можливість суттєвого скорочення цивільного процесу у випадку укладення мирової угоди. Вітчизняна практика розгляду цивільних справ свідчить про перманентний стан процесуальної завантаженості судів, і як наслідок об’єктивність обставин що спричиняють порушення строків розгляду таких справ визначених ст. 157 ЦПК України. Натомість укладання мирової угоди на будь-якому етапі судового розгляду суттєво скорочує його тривалість, при чому в прогресії в залежності від того на якій саме стадії вона укладається;

    матеріальний або вартісний аспект полягає у скороченні витрат на судовий розгляд у випадку укладення мирової угоди. При чому витрат не лише сторін, але і судової системи на оплату праці суддів, на фінансування самого процесу та різноманітних процесуальних дій. Означений аспект не є ключовим з точки зору суті справ що вирішується в порядку цивільного судочинства, однак він носить критеріальний характер з точки зору мотивації законодавця до вдосконалення нормативно-правового регулювання порядку укладення мирової угоди;

    морально-психологічний аспект природно розкривається через психологічний та емоційний стан сторін конфлікту. Не рідко такими сторонами в цивільних справах виступають родичі, а відтак важливим є збереження нормальних родинних зв’язків внаслідок чого вирішення будь-якого конфлікту повинно бути швидким, з мінімальними витратами та створювати відчуття досягнення балансу інтересів;

    суспільний аспект розкривається у створенні загального сприйняття учасниками цивільних відносин можливостей вітчизняної судової системи вирішувати цивільно-правові конфлікти ефективно та не заангажовано, уникаючи корупційних схем. Процедура примирення, зокрема процедура укладення мирової угоди і є уособленням прозорості судової системи, оскільки вона є елементом процесуального провадження, а її прийняття та введення в дію відбувається виключно рішенням суду;

    вольовий аспект уособлюється у диспозитивності моделі поведінки обох сторін конфлікту у випадку застосуванні ними процедури примирення і надто укладення мирової угоди. Воля будь-якої сторони конфлікту не підкорюється волі судді у випадку винесення ним рішення по суті справ, оскільки суддя встановлюючи істину по справі автоматично створює імперативний елемент – рішення – яке може суттєво погіршити становище будь-якої із сторін конфлікту. У випадку укладання мирової угоди диспозитивність хоча і набуває певної обмеженості, однак сама сутність правової природи чи то характеру такого інструменту як мирова угода підсилює в уявленні сторін рівність їх статусу, що суттєво впливає на швидкість та ефективність процесу укладення мирової угоди.

    Що ж стосується самої природи мирової угоди, то тут слід звернутися до точки зору Масюка В.В., який на підставі ґрунтовного аналізу теоретичного матеріалу виділяє три групи підходів до розуміння сутності її угоди. Перший підхід зводиться до того, що мирову угоду вважають договором, яка має матеріально-правову, цивілістичну природу. Другий підхід виходить з того, що мирова угода – це процесуальний договір або ж процесуальна дія. Третя точка зору зводиться до того, що сутність мирової угоди полягає у тому, що правова природа мирової угоди має комплексний характер – матеріальний і процесуальний або ж приватний і публічний [10].

    Г.П. Муратшина аналізуючи практику нормативно-правового закріплення інституту мирової угоди в цивільному праві деяких Європейських країн зазначає, що наприклад цивільне законодавство Франції, і зокрема Цивільний кодекс Франції містить подібний інститут але його застосування можливо лише тоді коли існує лише ді зацікавлені сторони у цивільно-правовому конфлікті. Натомість законодавство Великої Британії надає широкі можливості сторонам в цивільному провадженні щодо використання всіх доступних засобів вирішення цивільно-правового конфлікту. Що правда мирова угода є беззаперечним інструментом вирішення такого конфлікту лише у випадку коли судова практика з тотожних цивільних спорів вже використовувала мирову угоду. air max 1 pas cher В іншому ж випадку рішення про можливість застосувати такий інструмент примирення визначається судом [11; 6].

    В свою чергу С.В. Васильєва зауважує на тому, що мирова угода є притаманна цивільно-процесуальним відносинам більшості європейських країн. При цьому самим цивільно-процесуальним законодавством її застосування при вирішенні будь-яких суспільно-правових конфліктів не обмежується [4]. При цьому М.Л. Скуратівський зазначає, що сам процес примирення в більшій мірі важливий не для цивільних а для господарсько-правових спорів, і саме в сфері господарського процесу відбувається його теоретико-методологічна еволюція, досвід якої є важливим і необхідним для імплементації вже в цивільно-процесуальну практику вирішення спорів [17].

    Підтвердження цьому можна знайти зокрема в практиці американського судочинства та судочинства Великобританії [24]. Разом з тим існує точка зору, зокрема в працях Дж. Баркай та Е. Кєнт стосовно того що інститут примирення загалом слід вивести за межі процесуального регулювання спорів, і зробити «до процесуальним» з тим, щоби суттєво зменшити навантаження на судову систему в тих випадках, коли досягнення позитивного результату можливо досягнути вже на етапі перемовин та встановлення сутності суперечностей, що виникають між сторонами [23].

    В цьому контексті цікавою вбачається точка зору Д.Л. Давиденко, який спирається в своїх дослідженнях на результати робіт К. Анохіна стосовно того мирова угода може вважатися як судовим правочином так і позасудовим інструментом вирішення цивільно-правового конфлікту а засадах повноцінного цивільно-правового договору [5; 1].

    Отже, постає питання чи є мирова угода цивільно-правовим правочином, чи це все ж таки окремий процесуальний акт, особливість та відмінність якого від судового рішення полягає в тому, що вона носить елемент диспозитивності без встановлення істини по справі, а характеризується лише досягненням балансу інтересів, що задовольняє обидві сторони та не суперечить закону.

    З цього приводу Д. В. Соколянський визначає низку відмінностей мирової угоди від цивільно-правової [18]:

    мирова угода стосується лише спірного правовідношення, яке є предметом судового процесу;

    мирова угода укладається у присутності суду, за його участю, але в будь-якому випадку доводиться до відома суду;

    для неї встановлені особливі форми укладення.

    Доводячи точку зору щодо цивільно-правового характеру мирової угоди як особливого виду договору слід звернутися до дослідження В.В. Масюка, який спираючись на позицію Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ викладеній в листі від 05.12.2011 зауважує, що висновок суду про те, що мирова угода, затверджена судом, не може вважатися зобов’язанням у цивільно-правовому розумінні, оскільки її укладення, затвердження і виконання регламентовано положеннями процесуального законодавства та Закону України «Про виконавче провадження», тому відсутні підстави для застосування статті 625 ЦК України є необґрунтованим [10].

    Мирова угода характеризується і тим, що її учасники мають специфічний правовий статус: відповідач та позивач. Тобто комплекс прав та обов’язків, якими наділяються відповідні особи за ЦПК України доповнюється сукупністю прав, що є характерними для сторін цивільно-правових договорів. Слід зауважити, що суддя не є стороною такої угоди, більше того він не відноситься навіть і до треті сторін чиї інтереси така угода може торкатися. Натомість він її легітимізує шляхом прийняття відповідного рішення в рамках цивільного процесу. На нашу думку, це повинна бути обов’язковою умовою дійсності мирової угоди, тому ч.5 ст.175 ЦПК України слід викласти в такій редакції:

    «5. Суд постановляє окрему ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд».

    З цього можна зробити висновок, що об’єктом мирової угоди не є суспільні відносини з приводу майна чи інших предметів цивільно-правових відносин. Натомість об’єктом мирової угоди виступає порядок вирішення цивільно-правового конфлікту, який може втілювати у собі як порядок розпорядження тими чи іншими спірними правами сторонами такої угоди, так і особливість правового режиму використання тієї чи іншої речі, що є предметом цивільно-правового конфлікту. При цьому мирова угода може бути безстроковою, але загалом її дія продовжується стільки, скільки існує предмет вирішуваного конфлікту.

    Отже можна погодитися з Д. В. Соколянським, який спираючись в своїх дослідженнях на точку зору Є.В. Васьковського відзначає, що мирова угода за своєю сутністю є цивільно-правовою, тому умови її дійсності визначаються нормами матеріального права, і лише форма укладення та процесуальні наслідки повинні визначатись процесуальними нормами. Таким чином, мировою угодою є двостороння узгоджена дія сторін цивільної справи (позивача та відповідача), направлена на набуття, зміну чи припинення їх цивільних прав та обов’язків, що стосуються предмета спору. Вбачається очевидним, що у наказному та окремому провадженні укладення мирової угоди є неможливим. Але слід мати на увазі, що для укладення мирової угоди як домовленості двох сторін, направленої на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків у цивільній справі, необхідне дотримання всіх передбачених законом умов для дійсності правочинів (ст. 203 ЦК України) [18].

    Що стосується моменту укладення мирової угоди, то на думку А.С. Цибуляк-Кустевич дії учасників процесу, спрямовані на мирне врегулювання спору, повинні бути максимально сконцентровані на стадії підготовки справи досудового розгляду, позаяк саме ця стадія наділена найбільшим потенціалом для досягнення примирення. Відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦПК України, попереднє судове засідання проводиться саме з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду. Надавши особливу роль примирним процедурам, зокрема на стадії підготовки справи до судового розгляду, участь сторін у таких процедурах слід піднести в ранг їх процесуальних обов’язків, за недотримання яких передбачити відповідальність, а ухилення від участі в примирних процедурах розглядати як протидію правильному й своєчасному розгляду і вирішенню справи [20].

    Натомість О.Г. Бортнік зазначає, що процедура врегулювання спору незалежно від стадії, на якій вона здійснюється, може вимагати від сторін обговорення її умов, що не завжди можна зробити на попередньому судовому засіданні чи під час судового розгляду. Тому, видається доцільним, якщо суди надаватимуть сторонам для цього певний час, оголосивши перерву в судовому засіданні. Але попри те, що в національному законодавстві альтернативні способи вирішення спорів тільки починають розвиватися, чинним ЦПК України, порівняно з попереднім ЦПК, більш детально визначено порядок укладання та визнання мирової угоди, сформульовано поняття мирової угоди, встановлено чіткий порядок позбавлення її законної сили шляхом оскарження відповідної ухвали. Проте певні важливі для судової практики питання залишилися без уваги: можливість розгляду спорів, що виникають на підставі мирової угоди між її сторонами, можливість змінення способу чи порядку виконання мирової угоди. У разі змінення мирової угоди без відповідного визнання судом цих змін мирова угода не матиме відповідної процесуальної форми, яка надавала би можливість виконати мирову угоду в примусовому порядку [1].

    Розцінюючи мирову угоду саме (і тільки) як підставу для припинення провадження у справі, сторони не враховують цивільно-правові наслідки її укладення. І в результаті цього сформульовані сторонами договірні умови (що визначають права і обов’язки сторін), складові мирову угоду, страждають нечіткістю і розпливчатістю. Ці недоліки перешкоджають утвердженню світових угод судом, а у випадках, якщо мирову угоду все ж затверджується судом, – їх виконанню. Наслідком цього нерідко виступають відмова сторони (або обох сторін) від виконання мирової угоди та повернення до колишніх правовідносин, припинення або зміну мировою угодою. Більше того, нерідко таке повернення означає повторне поновлення спору, що тягне за собою пред’явлення позову, тотожного позовною вимогою, виробництво по якому було припинено у зв’язку з укладенням мирової угоди, і т.д. [16].

    Звертаючись до ЦПК України можна побачити, що законодавець передбачив можливість укладання мирової угоди на всіх стадіях провадження у судових інстанціях, тобто вже після звернення до суду (табл. 1).

    Таблиця 1. Особливості укладення мирової угоди на різних стадіях цивільного процесу*

    Процесуальна стадія Стаття ЦПК України Вольовий момент укладення мирової угоди Наслідки укладення мирової угоди для судового провадження
    Провадження у справі до судового розгляду ст. 130 суд з’ясовує бажання сторін укласти мирову угоду закриття провадження по справі
    Судовий розгляд ст. 175 сторони самостійно виявляють бажання
    Апеляційне провадження ст. 306 сторони самостійно виявляють бажання в незалежності від того хто є позивачем та відповідачем відмова від позову
    Касаційне провадження ст. 334
    Виконання судового рішення ст. 372 суд має право перевірити і не визнати мирову угоду / закриття виконавчого провадження

    *опрацьовано автором за результатами аналізу норм ЦПК України

    Таким чином, можна побачити, що на різних стадіях цивільного процесу ініціатива щодо укладення мирової угоди, її наслідки та роль судової інстанції не є однорідною, відрізняючись перш за все різним ступенем включення суду до процесу укладення мирової угоди. Але якщо брати до уваги важливість укладення мирової угоди в контексті наведеного нами аналізу, та головне з огляду на ті аспекти щодо яких мирова угода має значний вплив, передовсім в світлі підвищення рівня ефективності та дієвості судової системи, то доцільно законодавчо закріпити обов’язковість з’ясування судом можливостей щодо її укладення сторонами. Винятком може бути лише стадія виконавчого провадження, в якій державна виконавча служба стягує 10 % виконавчий збір при процедурі примусового виконання судового рішення, тому питання щодо доцільності ініціативи з боку виконавчої служби щодо застосування процедури примирення між сторонами виглядає вкрай дискусійним.

    Отже, виглядає доцільним внести наступні зміни в ЦПК України, зокрема: ст. 175 доповнити ч. 11, ст. 306 доповнити ч. 2, ст. 334 доповнити ч.2 зміст яких тотожній: «Для врегулювання спору в порядку примирення сторін суд з’ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи не бажають сторони укласти мирову угоду».

    Крім того, враховуючи особливість мирової угоди як окремого різновиду цивільно-правового правочину доцільно запропонувати заміну обов’язку суду закрити провадження по справі у разі її укладення на зупинення провадження. Логіка подібної пропозиції виходить з того, що сторони можуть і не виконати обов’язки за мировою угодою, а в такому випадку друга сторона знову отримує право звернутися до суду. Однак в такому випадку процес вирішення цивільно-правового конфлікту розпочнеться з початку, в тому числі це передбачає і сплату судового збору вдруге. Тому доцільно у випадку укладення мирової угоди провадження по справі зупинити, а у випадку її невиконання чи невиконання в повному обсязі – відновити і продовжити. З огляду на це доцільним вбачається ч.4. ст. 175 викласти в такій редакції «У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про зупинення провадження у справі до повного виконання мирової угоди».

    Що ж стосується практики застосування інституту мирової угоди у вітчизняному цивільному процесі, то тут слід звернути увагу на рекомендації надані Верховним Судом України за результатами узагальнення практики застосування судами першої інстанції норм процесуального права. Так, у Постанові Пленуму Верховного суду України від 12.06.2009 № 2 зазначається, що з’ясовуючи після доповіді про обставини справи, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду, головуючому необхідно уточнити, в якому обсязі та з яких підстав підтримується позов або в якій частині визнається позов, а якщо сторони мають намір укласти мирову угоду, то на яких конкретно умовах. Якщо сторони виявили намір укласти мирову угоду, то при необхідності їм може бути надана можливість оформити умови мирової угоди, для чого суд оголошує перерву в судовому засіданні. У разі якщо умови мирової угоди не суперечать закону, не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб (не сторін), суд визнає мирову угоду та закриває провадження у справі [12]

    Підводячи підсумки слід зазначити, що мирова угода – це особливий вид цивільно-правового зобов’язання, яке має форму правочину, оскільки сутнісне наповнення моделі відносин між позивачем та відповідачем при її укладенні повністю відповідає нормам ЦК України, що регулюють зміст, порядок та правовий статус сторін цивільного правочину.

    Для того щоб мирова угода стала по-справжньому ефективним засобом вирішення цивільно-правового конфлікту було запропоновано законодавчо закріпити процедуру її легітимізації шляхом винесення судом відповідної ухвали про затвердження мирової угоди. Крім того, встановлено, що мирова угода не є підставою для закриття провадження по справі. Натомість більш логічним вбачається винесення ухвали про зупинення судового розгляду, а у випадку невиконання сторонами мирової угоди таке провадження повинно бути відновлене.

    Загалом, слід зауважити, що інститут примирення, особливо засобами укладення мирової угоди є надзвичайно дієвим з точки зору раціонального, повноцінного та оптимального вирішення цивільно-правового конфлікту. Дане твердження відзначається своєю обґрунтованістю на підставі аналізу різних аспектів, на які мирова угода впливає в процесі цивільного судочинства.

    Список використаних джерел

    Анохин К. Судебные мировые сделки // Советская юстиція. – 1959. – № 9

    Ахмач Г. М. Умови мирової угоди та практика їх застосування // Науково-практична Інтернет-конференція 14.05.2013Секція №3 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=531%3A130513-14&catid=68%3A3-0513&Itemid=84&lang=ru

    Бортнік О.Г. Мирова угода в системі альтернативних способів вирішення спорів / О.Г. Бортнік // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – №4. – 2009. – С. 216-222

    Васильева С.В. Порівняльний цивільний процес. Підручник. –К.: Алерта, 2015.– 352 с

    Давыденко Д. Л. Мировое соглашение вне суда и его урегулирование гражданским правом / Хозяйство и право. — М., 2005. — Приложение к № 2. — 48 с.

    Кадье Л. Примирительные процедуры во Франции: традиция и современность // Российский ежегодник гражданского и арбитражного процесса. № 6. 2007. С. cheap nike trainers 542

    Кузбагаров А.Н. Примирение сторон как составляющая систем цивилистического процесса и исполнительного производства / А.Н. Кузбагаров // Тенденции развития гражданского процессуального права России: сб. науч. статей. — СПб: Юридический центр Пресс. – 2008. – С. 229-236

    Лічман Л. Г. Деякі пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства України / Л. Г. Лічман // Актуальні проблеми держави і права. – 2012. – Вип. 66. – С. 304-312

    Лічман Л.Г. Процедура досудового врегулювання у цивільному судочинстві України як судовий спосіб розв’язання спору / Л.Г. Лічман // Вісник Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. –2013. – № 1. – С. 32-36

    Масюк В.В. Проблемні питання застосування мирової угоди в цивільному процесі // Науковий вісник Херсонського державного університету. – № 3. Т. 1. – 2013. – С. 90-95

    Муратшина Г.П. Примирение сторон – важнейшая функция мирового судьи (сравнительно-правовой анализ) / Г.П. Муратшина // История государства и права. – 2011. – № 6. – С. 35-37

    Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції: Постанова Пленуму Верховного суду України від 12.06.2009 № 2 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-09

    Проект Закону України «Про медіацію» №2480 від 27.03.2015 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54558.

    Тимченко Г. П. Принципи цивільного та адміністративного судочинства в Україні: проблеми теорії та практики: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – К., 2012.

    Прохоренко В.В. Правовая природа мирового соглашения // Цивилистические записки: Межвузовский сборник научных трудов. Выпуск 2. – М.: Статут, Екатеринбург: Институт частного права. – 2002. – С. 340-345

    Рожкова М.А., Елисеев Н.Г., Скворцов О.Ю. Договорное право: соглашения о подсудности, международной подсудности, примирительной процедуре, арбитражное (третейское) и мировое соглашения / Под общ ред. М.А. Рожковой. – М.: Статут. – 2008. – 528 с.

    Скуратовский М.Л. Мировое соглашение: проблемы правоприменительной практики / М.Л. Скуратовский // Арбитражный и гражданский процесс. – 2011. – №3. – С. 21-26

    Соколянський Д. В. Мирова угода сторін у цивільному судочинстві України: постановка проблеми / Д. В. Соколянський // Актуальні проблеми держави і права. – 2012. – Вип. 66. – С. 348-353

    Холод О.М. Процедури примирення в цивільному судочинстві: дисс. к.ю.н. ; спеціальніть 12.00.03. / О.М. Холод. – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. – 2005.

    Цибуляк-Кустевич А.С. Перспективи впровадження інституту примирення в цивільному судочинстві України / А.С. Цибуляк-Кустевич // Вісник Академії адвокатури України. – № 2(18). – 2010. – С. 187-190

    Цивільний процес України [Текст] : підручник / [Білоусов Ю. В. та ін.] ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, доц. М. М. Ясинка. – К. : Правова єдність : Алерта. – 2014. – 743 с.

    Цивільний процесуальний кодекс України: Кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15

    Barkai J., Kent E. Let’s Stop Spreading Rumors About Settlement and Litigation: A Comparative Study of Settlement and Litigation in Hawaii Courts. – Rochester, NY: Social Science Research Network

    Global Settlement of Tobacco Litigation: Hearing Before the Commerce, Science, and Transportation, U.S. Senate. – Washington; U.S. Government Printing Office, 1997

    Автор: Керуючий партнер ЮФ “Горецький и Партнери” Горецький Олег Васильович